1 листопада гуртківці з гуртка «Народознавство» підготували і провели тематичну лінійку, на якій розповіли учням ліцею та педагогам історію про походження звичаю вшановування пам'яті померлих в день 1 листопада.

Ведучі тематичної лінійки

Свято шанували пам'ять померлих предків ще в дохристиянські часи. В різних народів існували різні звичаї і обряди. Ще з язичницьких часів існує думка, що людина, помираючи, не припиняє свого існування: «тіло передається землі», а душа переселяється в інший, «потойбічний» світ. Люди вірили, що душі померлих час від часу навідуються до них. З прийняттям християнства церква повела рішучу боротьбу із забобонністю поминального звичаю. Однак сам звичай не заперечувався.

Найкращим, найгуманнішим зразком народної поминальної обрядовості є осіннє вшанування померлих. Припадає воно на переддмиртівський тиждень, зокрема на початок листопада. Цей день, на відміну від весняних церковно- поминальних субот та русально-п’ятничного «дідового» вечора і троїцької суботи, є суто світським поминальним днем, хоча він і сповнений високо християнських почуттів щодо пам’яті померлих. Його обрядовість полишена будь-яких забобонів. Це – уклінна, синівна повага живих перед пам’яттю мертвих. Нема такого цвинтаря на Закарпатті, щоб у цей день (або ще напередодні 31 жовтня) не озвучився задушевними голосами – молитвами. Зранку і до пізнього вечора не припиняється людський потік. До місць поховань померлих родичів сходяться їх живі нащадки – діти, внуки, правнуки – всі, хто шанує свій рід, свої родові корені. Йдуть з різних кутків краю, поодинці й цілими родинами, як діти, так і дорослі. І не з порожніми руками, а з квітами й вінками. Вклоняються пам’ятним серцю могилам,прибирають їх після деякого літнього запустіння, поновлюють хрести, освіжають написи на надгробних плитах і кладуть до узголів’я квіти та вінки, принесені з собою. Потім запалюють свічки і, помолившись, хвилиною мовчання вшановують «світлу пам'ять» тих, що покояться в могилах. Триває це упродовж цілого дня, аж до ночі. Одні приходять, інші відходять. І кожен засвічує свічечку – одну або декілька. Сотні, тисячі таких свічок загоряються довкіл по дбайливо прибраних могильних горбиках цвинтаря. Їх гарячі сльози-краплини розтопленого воску – рясно стікають на священну землю поховань, а скорботно-задумливі пломінці зливаються між собою в суцільне зоряне сяйво, яке довго не гасне, світячи крізь темінь осінньої ночі. Наче то не поминальні вогні, а воскреслі нашою пам’яттю душі людських предків засвідчуються нетлінною аурою навколо нас, спонукаючи до глибоких філософських роздумів щодо одвічної таїни людського буття й безсмертя.